В. Л.
Як дощі відшаленіють
і відпахнуть липи квітом,
я всміхнуся недоречно
і, як завжди, недоречно
втрачу розум. І розквітну.
Липам смішно. Їм не спішно
ні жовтіти, ні біліти.
Липи вклалися у літо.
А мені замало літа.
Ще як осені забракне,
я на свій шалений розсуд
гримнусь квітами у зиму.
А мені й зими замало,
і тепер — вже будь-що-будь.
Все одно весни забракне,
щоб відквітнути тобою.
