Із книжки «Автостоп»
Ти ще тут — вже не поруч, та ще
в цьому місті, де кашляє стиснутий простір; у ринвах
хлипа дощ — на цей звук виринаю зі сну,
впізнаючи не постіль, не дім, тільки відстань до тебе:
ти ще тут. Ще нас двох огортає єдине повітря
бурмотіння-і-шептів, тремке од непевної, темної мови: “Ти
спиш? —
Знаєш, я зрозуміла… — Скажи мені. — Потім…”, — не спомин,
але спільне повітря, що звук голосів береже: так зола
зберігає тепло по багаттю: надихане, щільне —
ти ще тут. Твій літак іще жде. Ще обіймами-сповнені-руки
відторгають від себе жорстку
гострокутність предметів. “Ти спиш?”
(Мовчазне запитання твоє — у цю мить — через розтруб проходу
у нутро літака…) — Я не сплю, я лишень відчуваю
вибування твоєї присутности — як витікання із рани
життєдайної вільгости — в холод і пустку, в нікуди.
Це шелепає дощ.
Крізь заплющені очі втискається світло.
Але я і без того вже бачу годинник:
злітає
літак.
