Із книжки «Дириґент останньої свічки»
Це, здається, світанок —
і світло, немов простирадла, прим’яте.
В попільничці — недокурки. В вазі — заплющена квітка.
На чотири стіни перемножена тінь — і порожня кімната!
Жодного свідка.
Тут хтось був! Ще хвилину тому
на рудій поліровці тремтіли
Два прозорі вогні — від сльози і сльози (чи тут мешкали двоє?)…
Тільки в кріслі костюм, перед миттю заповнений тілом,
Раптом тихо згортається плоским безживним сувоєм.
Увійдіть! Увійдіть, подивіться — нікого немає!..
(Лиш повітря, надихане, злиплось —
мов танком по ньому проїхавсь).
Ах, ще светр недоплетений пальці чиїсь пам’ятає,
І розгорнута книжка — в позначках од нігтів чиїхось!
Як космічно, пронизливо-тихо за цею межею!
На рудій поліровці дві плями (а може, то сльози?) —
І надкушене яблуко, де надкус ще не взявся іржею,
Мов упавши з чиєїсь руки, біля крісла лежить на підлозі…
