О, сивочолий первосвідку долі,
усіх стрічаєш обрисом блідим
на пагорбі, на віковім престолі,
возносишся над містом молодим.
Бузок туману згадкою пливкою
приліг до ніг в незмовленій журбі,
і вечорове сонце за рікою
черлений щит нагадує тобі.
А ти стоїш. Крізь одяг штукатурки
темніють шрами свіжі і старі…
Об міць твою шаблі ламали турки,
неспокій висікали бунтарі.
Вітри століть знесли вали і брами,
та під склепінням ще живе луна
козацьких дум. Шепочуть з яворами
Франкові липи. Б’ється до вікна
спів Соломії. Крізь наліплень втому
тут кожен камінь час закарбував.
Щодня повз тебе бігав я додому
І звик. Дивився, та не помічав.
І тільки нині, в голубім осонні
доріг життя, побачив звіддалік,
як Ти несеш на кам’яних долонях
минулу славу у прийдешній вік.
