«Tertia post illam successit aenea proles»
Ovid.Metam. Lib.1.125.
Був же вік золотий, свіжі, проткані сонцем діброви,
Мед приручених бджіл, золотавість сп’янілого тіла,
Янтареві зіниці серни, що не бачили крови,
І на вітах восковість плодів, соковитих і спілих.
Та приходить вік срібний, вік простий і ясно-тверезий.
В нього рівно всього: горя й радости, праці й забави.
Віку мудро-буденний! Але похитнулись терези,
Його срібні жита вже у копах стоять попілавих.
Кров у наших криницях. Реве здичавіла худоба.
Новороджені діти спинаються хижо на ноги.
І нелюдська жага нападає мужів, як хороба,
І жінки безсоромні, немов од напою міцного.
А земля — не земля, тільки цегла руда і рапава.
І гуркочуть шляхи, стугонять і гуркочуть курні ці,
Коли плинуть по них, пропливають бундючне, як пави,
Куті щирою міддю важкі бойові колісниці.
Коло мертвих джерел, по зів’ялих скелястих вертепах
Не мавки полохливі — гніздяться огненні дракони.
Пнуться стіни твердинь на горбах серед голого степу
На хребтах, неприкрашені, пнуться камінням червоним.
Віку бронзи — це ти, це твоє ненасичене сонце
Нерухомо повисло, мутне, над сухими борами
І бренить, і гуде, і гуде… І здається, що сон це,
І здається, що захід — це паща нелюдської брами.
Там випраглість пустель, плеса лави ліниво-кипучі,
Але надять ненатло майбутнього люті ворота.
Загрузати в пісках, обриватись з камінням із кручі
І поволі тонути в потворних іржавих болотах.
І співати про зміїв і львів, і горіння одваги,
Про нечуваний скарб,у почварній печері укритий,
І, збираючись в грізні жорстокі і хижі ватаги,
Брати приступом замки чи їх до кінця боронити.
Проливаючи кров у грабунках і ґвалтах без ліку,
У змаганні зі світом, у бої з самими собою
Нам дано відрізнити зле й добре, мале і велике
І прославити вірність, невинність і жертву героя.
Щоб, коли небеса вкриє сталь воронена блискуча,
Сталь нової доби, що завершує коло одвічне,
Холод віку заліза мав взори нестерпно пекучі,
Взори того, що красне, і того, що світло-величне.
Є незмінна земля, і усе на ній зміна невпинна.
Золоте — насвітанні,заднявітряного — срібляне.
Мідь розтоплена — озеро те ж в надвечірніх годинах.
І застигне залізо — вночі, у холодних туманах.
Міцно куте з металів ще путо ніхто не роздер це.
Дня, і місяця, й року чотири пори, а на ґльобі —
В дужих карбах людське неспокійне і жадібне серце
І для нього судився довічний, почвірний колобіг.
