І
Він покотився з опалених гір,
Важка лавина тіл людських і зброї,
Етрурії і Ляції простір
Роздерти боєвих слонів сурмою.
І Требія. І Канни. І ганьба
Двох консулів перед лицем полону.
І кожний раз з Великого Горба
Нервовий марш нового леґіону.
І скрута знову. Завтра, чи тепер
Кінець, що наближається без стриму…
Здавалося, у попелі умер,
Погас вже гарячковий огник Риму.
Та клали новобранець і едил
На кожний шлях, що Він по ньому рушив,
Щити-списи, важке залізо тіл
І крицеві холодні леза-душі.
Він спотикався, ранився об них,
І кров гаряча, як піски пустелі,
На горду землю в корчах кам’яних
Прорвалася, мов струмені веселі.
Тоді стара вовчиця язиком
Прибігла облизати чорний камінь.
Постояла, оглянулась кругом
І назирці побігла за полками.
II
Ось раптом похід скоршає помалий,
Зітхають груди, попускають жили.
Це наші леґіони, Ганнібале,
Незримі Альпи ззаду залишили!
Спадає схил нестримано і круто.
Не місце ласці і не місце скарзі!
І б’є холодний град жорстоко-люто
Сріблом і міддю плодоносний Тарзіс.
Важкі триреми — ворога потала —
Міцні борти, просмолені вітрила,
Як кволо ви в блакиті потопали,
Як чадно серед темряви горіли.
Як кидалась ти на списи і луки,
Пунійська Львице, яросте Ваала.
Від буряного гніву до розпуки
І від розпуки до нового шалу.
Хай Мардука огонь палає досі —
Розслаблені розкошами коліна.
Жіночі перса і туге волосся
Тебе вже не врятують, Картаґіно!
Далеке місто на узгір’ях синіх,
Де линуть хмари і вітри північні,
Тебе приносить жертвою пустині
І здобуває нагороду — Вічність.
