(Сонет)
Від неї кров — сторіками сторік,—
Земля наскрізь гарячкою просякла.
Вона встає, багряна, хмаросягла,
Уся — німий в пустиню синю крик.
«Немов живий, прокляттям дише лик…
Чиясь рука, погрозою набрякла,
Возстала в твердь — і впала і заклякла…
Десь увійшов ще глибше в груди штик…
А в висоті, на виклублені хмари
— Чорніш ночей нерукотворні мари,—
Блідий мов плат, у пурпурі від ран,
Весь у страсній незамкнутості зору,
Простерся вождь, недвижен, бездихан,
Небострімку увінчуючи гору.
