В мороці неладу, в пітьмі підлот —
Ваші пісні молодечі,
Льот ваш орлиний, нестримливий льот,
Льот крізь вітри і хуртечі!
Що там, що вперше з рушницею ти,
Що там, що тому п’ятнадцять,—
Так хороше вам на ворога йти,
Співом гучним захлинаться…
Хай вам вітри вибігають на шлях,
Просять вернути, голосять,—
«Щоб наша доля…» — лунає в полях,
«Щоб краще в світі жилося!..»
Хай ще зловісніше тьмариться рань,
Голови юні тим вище…
Як на параду, йдете ви на брань,
В простори гроз, як на грище.
… Стрінулись. Казять ворожую злість
Ваші розгукані стріли…
Псами б на вас позривалися змісць
Тріскотні вкрай скоростріли!
Лавами — ворог… Ось кинувся він,
Котить на ваші окопи…
О, вже не лежачи і не з колін
Лити крицеві окропи,—
Виросли враз ви, немов на наказ…
Тільки чому це, орлята,
Тільки чому ця тривога у вас?
Чом заніміла гармата?
Чом’ це щодруга рушниця — німа,—
Голосу бракло у зброї?
— «Дайте набоїв!» Набоїв — нема.
В полі далеко набої.
Сталі не стало. Зостався кристаль.
Як з кристалем проти сталі?
Люто співає ворожая сталь,
Б’є — розбиває кристалі.
Сніже, таж в нього нема голови,—
Нащо йому підголов’я?
…Як захлиналися співами ви,
Так захлинулися кров’ю.
О, ви уміли за Неї лягти,
Мужньо лягти і діточо,
Вміли холодную млу пропекти
Жаром багряних сорочок!
Ваша загуба за Весну ясну,
Ваші зарубані весни —
Громом в німоти байдужжя і сну,
Криком кривавим — воскресни!
Сходять нам ваші невгасні сонця,
Дзвонять серця ваші вічні,
Ваші квітневі, травневі серця,
Квітні, посічені в січні…
У клекотінні — святі корогви,
Клекоту повні — прапори…
Ми під кипінням їх радо, як ви,
В буряні рушим простори,
Радо на сурмний задуднимо зов
Ми по шляху грозовому,
Тому крутому, що з Крутів пішов,
Непереможному тому,—
І коли кинем на ворога час
Незагладимої скрути,
Взнає він добре, про віщо для нас
Крикнули кровію Крути.
