Заклекотало десь у горлі
Клубком із крони і зо сліз —
І крила, що були униз,
Розкинулися, яко орлі…
«Нізащо пропадеш, ледащо!»
І, повні лютої хули,
Слова камінням загули,
Камінням, пущеним із пращі…
«Воскресни, мамо неповинна!»—
Й душа мольбою підплива…
Як перед образом — слова,
Слова упали на коліна…
І знов прокльони і погрози,
Щоби благати потім знов:
Скричить обуреная кров
І обертається у сльози…
. . . . . . . . . . . . . . . . . .
Заклекотало, зрокотало —
І стала тиша — і горить:
Так вибухає, так мовчить
Вогненноляве Кракатао.
