До скульптора якось заговорила глина
Він зачудовано на неї подивився
І волю дав своїм рукам і мислям…
Від несподіванки вона вчинила опір,
Та потім вірою до нього пройнялася.
Тепер вона, йому навіки вірна,
Всміхається дівочими вустами.
- Наступний вірш → Олександр Білаш – Восени у Києві-столиці
- Попередній вірш → Олександр Білаш – На полотні, білішому від снігу
(Оцінок ще немає)