Олександр Білаш – Рояль: Вірш

Стоїть старий, облуплений рояль,
Уперся в діл потрухлими ногами,
Зів’яли струни, поржавіла сталь,
Мовчать мажорні і мінорні гами.
Тягло натруджені в роботі струни-жили,
Як спини молодицям після жнив.
І він щасливий був і повносилий,
Усе своє життя мистецтву прослужив.
Дивлюсь на нього й згадую ті дні,
Коли він в залі, ніби на параді,
Приймав на себе люстр м’які вогні,
Виблискуючи ними на естраді.
І вже за мить гримів, стогнав рояль,
Запряжений рапсодіями Ліста,
Він мчав на звуках в безкінечну даль,
Підкорюючись пальцям піаніста.
Дивлюсь – і серце повниться теплом,
Легенький смуток обіймає душу.
Блищить на деці золотом диплом,
Здається, час його лиш не порушив.
Як пам’ятник, стоїть старий рояль –
Співавтор багатьох лауреатів…
Немов на пенсію пішов… І жаль,
Що він мовчить в чужій холодній хаті.