Я принишк біля хатини тої,
Що спинилась край гори крутої.
І вдивляюсь мовчки в кожну дошку,
І на них читаю кожну зморшку.
Ось тут, між горами, в Сурамі,
Де хмари піняться густі,
На зламі літ,
Але в незламі
Стояла Леся в самоті.
Збирала думи, наче хмари,
Щоб стати громом і дощем,
Важкою блискавкою кари
І не заржавленим мечем.
Дивилась сумно на ялини,
На сосни з запахом смоли.
Чи то вони із України
Її провідати прийшли?
Прийшли і стали, ніби глеки,
Важким наповнені добром.
А там, за обрієм далеким,
Ревів зажурений Дніпро.
Ревів і кликав: „Чуєш, доню,
Скоріш додому повертай,
І зачерпни мене в долоню,
І притули свої вуста.
Я дам тобі своєї сили.
Чекаю…
Кличу…
Не барись…”
Не дочекавсь… на сиві схили
Журбою місяць нахиливсь.
