Наталії Ужвій
Яких би не сягла вершин
людина,
І де б вона
на світі не була,
За нею йде невидимо
хатина —
Колиска
материнського тепла.
Біжить стежина,
Що на шлях виводила широкий
Й вернулась до воріт,
Щоб виглядати через даль
і роки,
І кликати
на батьківський поріг.
Вертаємося
через терни й квіти
На той поріг —
дитинства і розрад,
Щоб хоч на мить
в собі переступити
Ту мить,
яка не вернеться назад.
Можливо, вже й нема тієї
хати,
І стежка та
зашита споришем…
Приходимо,
щоб просто помовчати,
Щоб душу сполоснув
далекий щем.
Щось ворухнеться,
спогадом зігріте,
Сльоза забіжить,
наче стежки слід…
Яким би ти не був
великим, світе,
Є в кожної людини
власний світ!
