Олександр Духнович – Незабудка: Вірш

Ой пойду я по долинах,
По зелених розвалинах,
Пойду, где птички поють,
Где пестрі цвіти цвітуть;
Знайду я там цвіток драгий,
Що мні наганет вік благий.
Сей цвіточок не рум’яний,
Не златоглов, не жовтавий,
Мій цвіточок маленький
Не пестрий, не біленький;
Мій цвіточок вида того,
Як око мого милого:
Він, як небо, сивенький,
Прекрасний і миленький.
Він не ростет во городах,
Во палатах, в ніжних садах,
Він цвінет под бережком
За черчащим поточком.
Не маєт пах благовонний,
Бо він єсть, як я, невинний.
Він не вонит, не тронет,
Лем весело все цвінет.
Сей цвіточок єдин видів,
Когда мя милий увидів,
Когда мене полюбив —
Цвіточок сей свідитель бил.
Сей цвіточок єдин слишал,
Що мні мій миленький шептал,
Когда мні подав ручку
При зеленом поточку.
О ти, цвітку, добре знаєш,
Бо ти єще пам’ятаєш,
Як він тебе ізорвав
І мні во подарок дав.
І говорив: «Ти миленька,
Серце моє, ти драженька,
Молю тя: моя буді
І мене не забуді».
Як мні сія слова сказав
В лице, в уста мя полобзав,
Сині очка заслезив
І так далей говорив:
«Єсли ти моя не будеш,
Але-бо мене забудеш,
Так ісчезнет мні весь цвіт,
Унилий будет мій світ».
І сказав мні: «Да, сей цвіток
Будет достовірний свідок,
Що ми собі віщали,
І любов обіщали.
І прото він незабудка
Наречеться аж довіка:
Ми єго не забудем,
Поки єдно не будем».