Ой дитята-соколята,
Змагайтеся на крилята,
Бо я уже сокіл старий,
Уж мні крила поломані.
Горі долів літаючи,
Свої діти питаючи,
Од юності до старості
Ізнемогли жили, кості.
Ах, літав я і високо,
Понурявся я глубоко,
Плив я по шумним струям,
Без кормщика правив сам.
А колько-то стихій бурних,
Колько молній і стріл буйних
Ізніс од врагов природних,
І од чужих, і од родних.
Не красився пір’ям чужим,
А кріпився духом дужим,
Не ізміняв ні на страстях,
Терпів біду в тих напастях.
Скубли враги зо всіх сторон,
Виставляли мя на сором,
Розбивали, як колокол,
Но я остав старий сокол.
Бил соколом для родини,
Співав пісні соколини,
Учив так і вас співати,
По-сокольому літати.
Так, дитята-соколята,
Змагайтеся на крилята,
Старий сокіл вже не может,
Він вам більше не поможет.
Білий ваш світ, білий світ,
В нім доселі гріха ніт,
Не беріте чуже пір’я,
Бо то ваших лиш потеря.
З мислію о горній жизни
Жийте благо для отчизни,
А чужини стережіться.
Чуже в нас не устоїться.
А я звершив мою жизнь,
Днесь пою послідню піснь,
Піснь послідню для вас милих,
Соколиків сизокрилих.
На Бескиді в ріднім краю,
В тім ісконно руськім раю,
Де світ узрів, там лежати
Хочу, вічно спочивати.
Схороніте мя в дубраві,
При скалах в густій темряві,
Самі здорові співайте,
А на батька пам’ятайте!
