У киреях, у брилях,
З люльками, з саквами
Ішли наші на Ладогу
Битими шляхами.
Везли вони за собою
Не з Січі гармати,
Не рушниці й гаківниці,
Заступи, лопати…
Ішли вони не битися,
Не шведів смиряти
І не волі боронити,
А рови копати!
Йдучи вони, сіромахи,
Не пісні співали,
А хустками з мережками
Слізоньки втирали…
Ішли полки козацькії
Смутними рядами,
Наче батька-отамана
В могилу сховали.
Попереду Полуботок,
А за ним Сулима…
Заридала за синами
Вдова-У країна…
Не вернулись її діти
З Ладоги додому,
Де копали, там пропали…
Така вже їх доля!..
І за що таку поругу
Вони потерпіли?
Хіба за те, що правдою
Щирою служили?!
Хіба за те, що трупами
Полтавщину вслали,
Як від шведів відбитися
Москві помагали?!
Хіба за те, що із волі
Віддались в неволю
І навіки погубили
Козацькую долю?!
