Вийшов місяць на могилки
З неба подивитись;
Округ глянув світлим оком,
Став чогось журитись;
Далі в хмару загорнувся,
Перестав світити,
За ним зірки поховались,
Мов за батьком діти.
Ніч, мов ворон, чорна стала,
Хмари скрізь блукають;
Вітри буйнії з хрестами
Сумно розмовляють…
Чого ж місяць, чого срібний
Хмарою закрився?
Чого вітер, чого буйний
Грізно розходився?
Місяць бачив, як учора
Могилу копали,
А в могилу домовину
Стиха опускали…
Зачинилось в Україні
Покутне віконце;
Заховалось під землею
Українське сонце…
Умер Кобзар! Його пісні
Більше не гриміти…
Почав вітер на могилі
Сумно голосити;
То завиє, то застогне,
Жалібно заллється,
Наче сокіл об могилу
Крилами заб’ється;
Б’ється, квилить, свіжу землю
З могили змітає,
Молить: «Встань, мій вільний брате!»
Ні! Не дочуває…
Спи, Тарасе, тихо-тихо,
Поки бог розбудить;
Твою пісню в Україні
Повік не забудуть.
