Пишне, золотисте, жито колосисте
Стоїть мов стіна;
Колосся схилилось, ніби зажурилось,
Що женців нема.
І чую я, чую, як колос сумує,
Що нікому жать;
Здається він плаче, що серпи козачі
Досі не блищать;
Здається ридає, слізно промовляє:
«Ратаю! Вставай!
Орав ти глибоко, всю ниву широко,
Потом поливав;
І за щиру працю бог тобі віддячив –
Урожай послав;
Сторицею в зерно, земля тобі верне,
Приходь та збирай…»
Не йде ратай жати… Марне його ждати…
Орав не своє;
Не його то нива, не йому вродила,
Не він і пожне.
