Богдану Олександровичу Калині
Як помру я, любий друже,
На чужій чужині,
Перевези моє тіло
В рідну Україну,
Де і сонце ясній світить,
Краще зорі сяють,
Де порою весняною
Солов’ї співають;
Де, як море, хвилюються,
Золотії ниви,
Де дівчата красуються
Світові на диво;
Де, як килимом зеленим,
Степи одяглися;
Де могили, аж до моря,
Сумно простяглися.
Поховай там над Десною
Де я народився;
Де зустрівся я з тобою,
Де правди навчився;
Де, сидячи під вербою,
Ми пісні співали;
Де про волю з кобзарями
Часто розмовляли;
Де коріннями сплелися
Дуби віковії;
Де в нас перші полилися
Сльози молодії,
Як ми власно зрозуміли
Предківськую долю,
І бажанням загорілись
Вернуть стару волю…
От під тими-то дубами…
Ми воскресли, брате,
Просвітилися душами
Полюбили хату!..
От під тими ж то дубами
Сховай мене, брате,
Збудуй мені непорочну
Домовину-хату.
Там я буду спочивати
До правого суду;
На Вкраїну поглядати
З-за могили буду.
Буду, друже, сподіватись,
Що пора прибуде, –
Коли й наших невольників
Архангел розбудить.
У могилі, в домовині
Я, брате, вгадаю,
Як вольную на Вкраїні
Пісню заспівають.
Тая пісня всіх розбудить,
Всі мертвії встануть,
Щоб на вольну Україну
Оком вольним глянуть!
І я встану подивитись
Едемському раю;
І я встану поклонитись
Братам свого краю!..
Не покинь же мене, брате,
Лежати в чужині,
Перевези моє тіло
В рідну Україну…
