Шуми, шуми, діброво тиха!
В любовних думах нас колиш.
Людей нема, все сном вже диха,
лиш, соловейку, ти не спиш.
Діброва під твій спів вторує,
криничка шепче і дзюрчить,
півсвітлом місяць мари снує,
ламає крони, тінь значить.
Якби так вічно, вічно жити,
обнявшись, з щастя завмирать,
забути все, в півсонні снити
й любов лиш в серці колисать.
* * *
Спи, квіточко, спи,
Красні сонки сни!
Спи, як спить твоє серденько,
тихо, любо та миленько,
просоння не жди!
О, його не жди,
твоєї біди,
бо збудишся сиротою,
сиротою та круглою —
серед самоти!
Серед самоти!
Та до сироти
будуть люди приходжати,
будуть тебе жалувати —
спи, дитинко, спи!..
* * *
Нікого, крім нас, не було навкруги,
окрім кринички, й дуба того,
й вгорі зірчастої дуги.
Ти сонцем для мене ясніла
й красою вабила немов.
Мені ж так билась в серці кров!
Душа впивалась і шаліла!
І личко мило так всміхнулось
до мене. Ах! я так щаслив
тоді чогось був! Тебе любив,
а решта все, усе забулось.
* * *
Гей у ярі-ярі бджілонька летіла;
гей у ярі-ярі на квіточок сіла —
та з того квіточка медочок збирала,
а що назбирала, в улію складала.
Прийшов господарик
до того улія;
взяв мід, а віск-ярик
лишив на Андрія.
Лишив на Андрія дівчиноньці красній:
буде виливати віск у воду ясний.
А ти, ярий воску,
воску ярий, грійся,
До ладу, до ладу
у водицю лийся…
