Така вже доля! Люди мруть,
ідуть безмежною юрбою,
чи дід, чи цар в ту темну путь,
падуть, мов квіти під косою.
Царю співають, в дзвони б’ють,
вінків несуть тяжку громаду,
а бідного у яму впруть,
покроплять — маєш всю параду.
Прийди за місяць, глянь в гроби!
Пишнот, біднот нема й познаки!
І дід, і цар — оба однакі…
А в царстві душ чи є царі й раби?
І думаєш, і рвешся духом:
куди пішли їх душі? Де?
І все тобі на гадку йде
верблюд отой з ігольним вухом.
