Вдивляючись в твої очиці ясні,
у риси твойого лиця прекрасні,
у коси ті важкії зо стрічками,
заквітчані так просто квіточками,
я слухаю… хапаю кожне слово,
твій щирий сміх, що ллється так чудово,
мене чарує, все я забуваю,
немов у сні, і сам себе питаю:
«Що в тобі є таке тепленьке, миле?
Чим світять очі й слово легкокриле?
І чом в тих простих рухах стільки грації?»
Бо ти не знаєш ще емансипації.
- Наступний вірш → Олександр Козловський – Нещасний
- Попередній вірш → Олександр Козловський – Потіха
(Оцінок ще немає)