Уривок
Як у степу тих будяків
тьма-тьменна червоніє,
так дужих, жвавих козаків
без ліку йшло… Радіє
у грудях серце у Богдана:
те море люду клекотить,
і розливається, й шумить,
і глухне знов на розказ пана.
А пан той — він! О, страшний пан,
кому над стількими рядами
сих отчайдухів, над степами
бунчук гетьманський богом дан!
Не диво, що Богдан радіє,
в долоні тисне свій булат,
спина коня… Тепер зуміє
завести він з ляхами лад!
За сотнею приходить сотня,
гуторять люди, коні ржуть,
на щасний бій панів несуть, —
і щезла всяка мисль турботня.
А над рядами, знай, горов
туман, як хмара над степами,
в тумані ворони стадами
летять і крячуть — чують кров.
А вище, ген у синяві,
так мирний, любий супокій!
Дивуєсь сонце куряві
й питає: «Що за шум такий?
Що ті шаблі, гармати, піки?
Чи тим чубатим молодцям
жить нудно? В супряги вмерцям
забаглось конче і в каліки?
Таж їм лиш жить у тім краю,
на Україні тій просторій,
на тих степах, на сухоморі
пахучих трав, у тім раю́!»
Дрімають села в холодочках,
сади зацвіли молоком —
весна! Кишить аж у гайочках,
луна пташиним голоском.
Неправда ж, гарно, дуже гарно?
Зацвіло все, зазеленів
безкраїй степ та зашумів!
Лише не нам! Ох, гарно-марно
зазеленів він! Се панам
вельможним, що слезами люду
змивають кажду чорну груду!
Не нам, не нам, лиш їм, ляхам!
Так ідемо ж тепер у гості,
щоб відплатити за своє,
аби пізнали єгомості,
що-то «моє», а що «твоє».
Мужицькі сльози і страждання
вогнем і кров ю відплатим,
а трупи, згарища і дим
слідами нашого карання.
За сотнею проходить сотня,
гуторять люди, коні ржуть,
на щасний бій панів несуть —
геть, сумнів! Геть, грижа турботня!
А над рядами, знай, горов
туман, як хмара над степами,
в тумані ворони стадами
летять і крячуть — чують кров.
