Зів’ялий, знищений, сухітний,
без краплі крові на лиці —
жиючий труп двадцятилітній:
чи я се весь у зеркальці?
Ти, потворе!.. Ось як ти впав!
Де всі твої тоті надії,
що в серці юнім колисав?
Де ділись злоті, ясні мрії?
Де серце чисте? Де талант,
що щедра надала натура?
О, ти страшний лиш варіант,
тамтого відбитка понура!..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Га, плачеш, каєшся, кленеш,
о стіни б’єш восковим лобом,
поправитись обіцюєш?!
Не диво, сватку!.. Бось над гробом!
А прецінь жаль тебе мені,
нелітній старче, бідолахо!
Жаль бачить дрижаки твої,
жах перед смертю-костомахов!
Ідеш у гріб, у зимну глину,
не вспівши жадного сліду
покинуть поза домовину,ні заспівати до ладу,
і що ж твої ті літа варті?
Не зміг ти імені вписать
у вічності безмежній карті…
І скотам теж так погибать!
О, гинь же ж, гинь, як та скотина!
Грабар там ямку вже гребе!
Ти потвір, скот! Смердяча глина!
…А прецінь жаль мені тебе!
