Веде дружину бойову
відважний буй Всеслав.
Ішли у місячную ніч.
їх дикий ліс спиняв.
В бою здобуте знамено
злий вітер розвіва —
вони ж тягнуть побідну піснь,
горами йде луна.
Що то шумить у байраку?
Гойдається в гіллях?
Що лине з хмар? Що вирина
З поточка хвиль на шлях?
Що кида квіти там і сям?
Що пісню завело,
танцює у борців рядах,
до коней підійшло,
щипає, пестить вояків,
лагідно обійма?
Що непокоїть, меч бере?
Що тягне їх з коня?
Се німф легенький хоровод.
Нінащо опір тут.
Пропали, щезли лицарі,
не вирвуться із пут.
Лиш він найкращий ще оставсь —
відважний буй Всеслав.
Від самих стіп до голови
він в крицю закувавсь.
Нема дружини вже його —
меч там, а онде щит;
самопас коні в ліс ідуть,
ніхто їх не держить.
В глибокім смутку їхав сам
гординя буй Всеслав.
Над лісом місяць плив вгорі,
дорогу осявав.
Зійшов з коня, бо он з скали
вода струмочком б’є.
Він шолом скинув з голови,
холодну воду п’є.
Лиш тільки спрагу втамував,
не чує рук і ніг.
Він мусив спертись на скалу,
сну відігнать не зміг.
Він спить на тій самій скалі
літ сотню не одну.
На груди голову схилив
і бороду сіду.
Як блискає, як громи б’ють,
як в лісі стогне смерч,
тоді старезний буй Всеслав
стиска в долоні меч.
