Вийшов в поле боровик
та й узявся в боки,
бо він бачити не звик
обрії широкі.
Покрутився на нозі,
реготом залився,
танцюристці-стрекозі
в пояс уклонився.
Довго зайчика ганяв,
виспавсь на пісочку.
Коли вечір вже настав,
викупавсь в струмочку.
Треба вже й додому йти,
суне ніч-циганка.
Почала гриба трясти
люта лихоманка.
Розболілась голова,
коле в усі, нежить…
Може, з тиждень або два
боровик пролежить.
Заблудився серед трав,
наколов десь ніжку,
ледве-ледве дочвалав
і упав на ліжко.
В хаті — лишенько моє!
Щось страшне знялося:
батько в груди себе-б’є,
мати рве волосся.
Звали знахаря-крота,
забігала мишка…
Горе! в грудях хрипота,
в легенях задишка.
З хліва кликали жука,
ящірку-ворожку,
прикладали павука,
розтинали ніжку.
Виганяли переляк
(“Йди, мовляв, до лиха!”).
Боровик палав, як мак…
(Думали, бешиха…)
Йшла бабуся, як на те
очі вже старенькі,
не розгледить, що росте —
погань чи опеньки.
Йде, нагнеться, візьме щось
і у кіш положить,
і старій чогось здалось,
що вона поможе.
“Гей, до нас, бабусю, йдіть!”
закричали з хати.
“З ліжка дворого зведіть,
треба рятувати!”
В руки хворого взяла,
плигає, сміється
і цілує без кінця:
“Боровик, здається!
Йди до гурту! Веселіш
буде тут малому…”
І, поклавши його в кіш,
понесла додому.
