Чи вгледжу ще свою країну,
Чи, може, тут, на чужині,
Взимі на вулиці загину,
І дзвін не вдарить по мені.
Як ніч, майбутнє непрозоре…
На скелі я, навколо — море.
А як я легко б полетів,
Хоч і з розбитою душею,
Ген-ген над рідною землею,
Над сизим килимом степів.
Співає степ, і все співає.
В душі Еол на арфі грає.
У сні угледіти б свій край
І голос матері почути:
«О сину, сину мій, прощай!
Вже серце сповнене отрути».
Упав би з криком я до ніг
І все слізьми сказав, що зміг.
