Десять літ минуло, як пісні крилаті
Вирвалися з серця на широкий світ,
Побули в хоромах і в селянській хаті
І вернулись знову через десять літ.
І одна сказала: «Я літала всюди,
Восени співала людям про весну,
Падала промінням на холодні груди,
Проганяла думу чорну, навісну.
Я співала людям — як живуть русалки,
Як у лісі темнім папороть цвіте,
Як ловили щастя неводом рибалки,
Як на небо впало сонце золоте.
І мене любила дівчина-школярка,
І жила я часом в серці юнака…
І пливла я вільно, як по небу хмарка,
Тиха і безжурна, ніжна і легка».
І сказала друга: «Теж була я всюди,
Кликала, боролась, бурею ревла,
Кидала камінням у порожні груди,
Гнівом, як залізом вогняним, пекла.
О, коли б я знала — краще б не родилась,
Поламала крила, зогнила в багні…
Десять літ змагалась! Скаржилась! Молилась!
Билася об скелі мертві, кам’яні.
Крику ран смертельних не почують вуха
Вільних в рабстві власнім і в ганьбі рабів,
Очі їх не вгледять крил святого Духа,
Що над ними віяв і ридав без слів.
З міст я бігла в села, на лани, на луки,
Кров’ю говорила,— кров’ю і зійшла.
Досить мужикові і своєї муки,—
Куркою б прожити з крилами… орла…»
…І замовкла пісня, і зложила крила…
І нічим не міг я втішити її…
А глибока північ всі шляхи укрила…
О розбите серце, о пісні мої!
