Золоте, незлобне серце
Мав у грудях Ізяслав, —
Все він думав, все молився,
Все він вірив і прощав.
І дитячою рукою
Він держати не зумів
Ні державного спокою,
Ні державних ворогів.
І народ його не слухав,
Бо народ собі волів
Князя, скутого з заліза,
Княза діла, а не слів.
І коли на Київ знову
Дикі половці прийшли,
До палат прибігли люди
І, як звірі, заревли:
“Ворого палить наші села
І руйнує цілий край!
Князю! Чом ми не у полі?!
Князю! Коней, зброї дай!”
Але князь боявся дати
Зброю й коней воякам,
Кинув край свій на поталу
І утік із краю сам.
На недовгий час закняжив
Вічем обраний Всеслав.
Князь розумний, справедливий
Добре правив і тримав.
Але знову із вигнання
Ізяслав назад прийшов.
Сів на княжому престолі
І утік, злякавшись знов.
Святополк закняжив потім,
А по ньому Всеволод…
І князі в бої криваві
Вічно кидали народ.
Брат на брата йшов війною,
Люди гинули в війні,
Марно села руйнувались
І палали у огні.
І з великої держави
Стали князівства малі.
Так князі розбили силу
Української землі.
