Колись здавався ти мені орлом підтятим
І в полі кинутим в агонії сконать…
Очима стежиш ти за ворогом проклятим.
Що хтів тебе ногою розтоптать.
Ти гнівом дихаєш, гориш, а не конаєш…
Щоб впитись, шарпаєш кігтями по землі,
Одним крилом круків ти відбиваєш
І сам лежиш на зломанім крилі…
Колись здававсь мені ти лицарем прекрасним,
Що ліг в степу на камені спочить…
Ти важко спиш і мариш боєм щасним,
А ворог твій змією вже сичить…
Тебе взяли… Кати твої ламають руки,
Зривають твій мушкет з могучого плеча.
Дарма, дарма впиваєтесь, гадюки,—
Його рука не випусте меча.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Народе мій! і ти — орел, вночі підтятий,
І чом не лицар ти, захоплений в полон?!
О орле мій, мій велетню крилатий,
О лицарю, покараний за сон!..
Чому ж ти, орле мій, з орлами не літаєш,
А крила веслами волочиш по землі?!
Чому ж ти, лицар мій, на герць не виступаєш,
А вітром жалібно голосиш на ріллі?!
І що орел, коли його орлина зграя
Не рве з землі в блакить ясного дня,
І що за лицар ти з усмішкою льокая,
Без гордих дум, без честі і ім’я?!
