Олександр Олесь – О слово рідне: Вірш

О слово рідне! Орле скутий!
Чужинцям кинуте на сміх!
Співочий грім батьків моїх,
Дітьми безпам’ятно забутий.

О слово рідне! Шум дерев!
Музика зір блакитнооких,
Шовковий спів степів широких,
Дніпра між ними левій рев…

О слово! Будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним.

Аналіз вірша “О слово рідне” Олеся

Написаний у 1907 році вірш, який протягом століття зберігав свою актуальність, належить до жанру патріотичної лірики. Українська мова протягом століть переслідувалася й була недооціненою, саме це й надихнуло поета на поезію.

Головна ідея твору ‒ слово як носій ідеї має повноцінно розвиватися й це зробить з нього неймовірний інструмент, що посилить позиції нації у світі.

Вірш написаний у формі медитації. На це вказує зокрема насиченість одноосібними вказівними реченнями, кожне з яких є просто констатацією певного факту і не показує ніякого розвитку подій. Лише у третій строфі автор вживає імперативи і спонукає читачів користуватися рідним словом, плекати і розвивати мову.

Ліричний герой ‒ очевидно, творча особистість, людина, яка володіє словом і готова його використовувати як меч.

Твір насичений символікою:

• Орел скутий ‒ символ сили і великого потенціалу, який з певних причин має зараз обмежені можливості;
• Грім ‒ символ сили, причому не тільки людської, але й божественної;
• Музика зір ‒ недосяжна краса й дивовижна гармонія;
• Меч ‒ символ захисту й кари;
• Сонце ‒ символ життєдайного тепла.

Очевидно, що ліричному герою болить недооціненість і занепад саме української мови. На це вказують образи степів і Дніпра.

У вірші використані такі художні засоби:

• Повтори ‒ «О слово рідне!» у перших двох строфах і просто «О слово!» у третій строфі;
• Епітети ‒ «Шовковий спів», «левій рев», «степи широкі», «зорі блакитноокі»;
• Алітерація ‒ наприклад, у словах «Дніпро», «рев» повторюється літера «р» для кращого відображення звукового супроводу;
• Оксиморон ‒ «Співочий грім»;
• Метафора ‒ «дощі судні».

Твір має кільцеве римування. І це підкреслює циклічність описаних ситуацій:

Перша строфа ‒ зречення поневоленим народом своєї мови й самоідентифікації, прагнення уподібнитися поневолювачам. Описана ситуація, коли слово «чужинцям кинуте на сміх».

Друга строфа – перспектива. Ліричний герой захоплюється потужністю і силою рідної мови, її красою і співучістю.

Третя строфа демонструє повернення рідного слова, причому ось це відродження ‒ культурне ‒ дає наснагу на «дощі судні».

Загалом ситуація від зречення і до оновлення й судного дня співзвучна з християнськими мотивами.

Паралель між розвитком мови, її використанням і самосвідомістю народу, його самоповаги й готовності боротися за краще майбутнє у творі очевидна.