Раз в майову нічку,
В темну ніч весни
Ми ішли ловити
Невловимі сни.
Ми ішли, прикриті
Крилами пітьми,—
Вперше щастя красти
Зважилися ми.
У кущах бузових
Згинула тропа,—
Спала баба-доля,
П’яна і сліпа.
Спала баба-доля,
Люта, навісна,
А в руках у неї
Папороть ясна.
А під боком в неї
Лаври і вінки,
Перли, діаманти,
Золота мішки.
Спить, не ворухнеться
Баба на траві…
Все її лахміття
У моїй крові.
“Тихше! — говорю я,—
Не збуди її…”
Як необережно
Дзвонять солов’ї!
Як необережно
Воркотять струмки…
Але наше злото,
Лаври і вінки!
О моя голубко,
Глянь: навколо — лад!
Казкою здається
Сей вишневий сад.
Як же випадково
В темну ніч весни
Нам влетіли в руки
Полохливі сни!
Заспівали звуки!
Піснею знялись!
Золото і лаври,
Нащо ви здались?!
І здригнула баба…
Глянула на нас,—
Все згребла, схопила
І побігла враз.
Гнались ми за нею
Й досі женемось…
Слід її жорстоко
Замітає хтось.
