Що мені з того, що сонце весняне
Дивно засяє в проміннях ясних,—
Людність з ним разом сміятись не стане,
Здавлена щемками дум крижаних.
Що мені з того, що жайворон в полі
Буде про волю, про небо дзвонить,—
Людність не зірве кайданів неволі,
Людність не стане по людському жить.
Що мені з того, що в квітах розкішних
Буде цвісти і пахтіти земля,—
В тих-же сльозах і стражданнях невтішних
Журно дзвенітиме пісня моя.
