Квітне Київська держава
І могутня, і страшна.
Майже всі вона з’єднала
Українські племена.
Не могла лише скорити
Напівдиких деревлян,
Що жили в лісах дрімучих
Геть на захід від полян,
Що не вміли розуміти
Заповіти золоті,
Що в єднанні тільки сила,
В злуці, в спільності, в гурті,
Що тоді лише Держава
Буде дужа і міцна,
Коли всі в одно зіллються
Українські племена.
Двічі вже розбив їх Ігор,
Вдруге платять вже вони
Шкіри чорної куниці —
Дань невдалої війни.
Та скоритися не хочуть,
Відокремлюються знов.
І утретє гнівний Ігор
Військо скликав і пішов.
На нараді з князем Малом
Деревляни день і ніч.
Віщуни стоять, ворожать,
Мал насупився, як сич.
Хтось найстарший, наймудріши
Промовляє наразі:
“Здавна радились зі мною
І бояри, і князі.
І тепер я дам пораду:
Воно так: як вовк з двора
Витяг дві чи три овечки,
Вже не ждіть тоді добра.
Передушить всю отару
До останньої вівці.
Як ви впораєтесь з вовком,
Що ви зробите, борці?
Віддасте йому отару,
Ту, що пасли, стерегли?”
“Уб’ємо кілками звіра!” —
Деревляни заревли.
І рішають одностайно
Вбити Ігоря і бою.
І на тім вони скінчили
Раду-бесіду свою.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Наче в бурю чорне море,
Віковічний ліс гуде;
Через ліс дрімучий, темний
Військо Ігоря іде.
Без дороги йде поволі,
Здобуває кожний крок:
Там дерева повалились,
Там болото, там пісок.
Так воно і йде до ночі,
З лісом бореться, йдучи.
На руках криваві рани,
В піхвах заткнуті мечі.
Але що це?! Деревляни!
Деревляни з трьох боків!!
“Оточили! Ми в неволі!
Гей, до зброї, до мечів!”
Та було уже запізно:
Деревлянські вояки
Налетіли, як на здобич
Налітають хижаки.
Перебили княже військо,
Порубали, посікли,
Князя Ігоря самого
Обеззброїли, взяли.
І, не стримуючи помсти,
Гніву лютого свого,
Враз два дерева згинають
І прив’язують його.
І, два дерева нагнувши,
Випускають нагло з рук, —
І живцем роздертий Ігор
Умирає серед мук.
…Так за дужу Україну,
За соборну Ігор вмер.
За соборність України
Умирають і тепер.
