Синіла ніч, дивились зорі,
Дрімало стомлене село,—
Коли це враз вогняне море
Його схопило й залило.
…Крізь дим прорвався дзвін крилатий,
Махнув осмаленим крилом,
І, наче птах, стрільцем підтятий,
Забивсь, заплакав над селом.
«Води! води!» — лунає всюди.
«Ламай, неси, топчи, туши!
Куди пропали звідси люде?!
Чом там немає ні душі?
Подай драбину, кинь лопату,
Біжи за ломом, бий вікно!..
Куди?! куди,— не лізь в кімнату,—
Там все горить уже давно».
«Води! води!» — лунає всюди.
«Давай що-небудь дах накрить!
Сюди! рятуйте, добрі люде!
Горить! ох, лишенько, горить!»
А там, в пітьмі десь, на дорозі
Жінки голосять в сорочках,
Холонуть діти на морозі
І немовлята на руках.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
В огні палає Україна.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Але на крик несамовитий
Ніхто з синів її не йде,
І дзвін, каміннями розбитий,
В повітрі більше не гуде.
