У тім садку, де ми колись сиділи,
Стоять вишні і журяться похилі,
Що в хмари сонечко зайшло,
Що листя й квіти облетіли,
Що їх снігами замело…
Стоять в журбі, шепочуться в печалі:
«Чого ми ще в той час весною ждали,
Чом повним щастям не жили?!
Чом пишний лист не ми зірвали,
А буйні вітри рознесли?!»
Хто нам казати не давав
В ту ніч весни слова признання,
Коли над нами місяць сяв,
Коли без впину щебетав
Всю ніч співець кохання?..
Хто нас мовчати заставляв?..
Хіба ж тебе я не любив
Чистіш і більш, ніж люблять люде?
Хіба б сказать я не зумів,
Який вогонь в мені горів
І як палив він груди?..
Чому ж сказати я не смів?..
Мовчала ти, мовчав і я…
Не будучина нас жахала:
Нас не змогло б злякать життя,—
Мої кипучі почуття
І смерть собою б не злякала.
Чому ж мовчали — ти і я?..
О, правда, знали ми в ту мить,
Кому сміється ніч і сяє,
Про віщо листя шелестить,
Для кого спів в саду дзвенить,
Чому він іноді стихає…
Чому мовчали ми в ту мить?..
Хто нам тоді уста скував?..
Нема одмови на питання…
Коли б же час той знов настав,
Тепер би я вже не мовчав,
Усе б казав я про кохання…
Усе б казав, усе б казав…
