Олександр Олесь – Україна в старовину: Вірш

Ліс густий, дрімучий, темний,
Споконвічний ліс росте,
Не проб’ється навіть сонце
Крізь гілля його густе.

Велетенські граби, вільхи,
Сосни, явори, дуби
Раз в століття полягають
Після віку боротьби.

Де родились, там вмирають,
Обертаються у тлінь,
На могилах виростає
Ряд наступних поколінь.

По лісах шумлять потоки,
Смарагдові від трави,
Розпливаючись то в багна,
То в озера, то в стави.

По річках, озерах, багнах
Вічний галас, вічний спів,
Крик гусей, качок і чапель,
Зойк чайок і журавлів.

Лебедині білі зграї
В небі хмарами летять,
Навкруги орлині крила
Гучно, хижо лопотять.

Над струмком спинився олень,
Прислухається, тремтить,
Десь почув непевний шелест
І зникає через мить.

То ведмідь ішов напитись,
Остудитися в воді,
То збирають під дубами
Чорні вепри жолуді.

По лісах блукали кози,
Тури, олені, вовки,
Кабани, ведмеді, лосі,
Рисі, зубри, борсуки.

Не стихав до ночі галас,
Дикий рев і ніжний спів…
Все кругом жило, змагалось,
Ліс дивився і шумів.

По лісах дрімучих, темних,
З луком пращур наш ішов,
З рисем, лосем і ведмедем
Він боровся і боров.

Здобував він теплі хутра,
М’ясо, шкуру на свій дах,
Часом сам роздертий падав
З серцем звіря у руках…

А на півдні за лісами
Колихалось море трав:
То над степом буйний вітер
На шовкових струнах грав.

Степ широкий, степ безмежний,
Де початок, де твій край?!
Коли сам Стрибог не знає —
У Дажбога поспитай.

В день ясний горіло сонце,
Нерухомо вітер спав,
Нерухомо в мертвій тиші
Степ незайманий стояв.

В бурю він шумів, як море,
І ховався в сизій млі,
Полохливо буйні трави
Припадали до землі.

А зимою умирав він,
Спав під килимом снігів…
Тихо, пусто… Тільки чути
Десь сумне виття вовків.

Та часами прогуркочуть
Диких коней табуни;
Наче вихори, здіймають
Білу куряву вони.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

На лісах дрімучих, темних,
На незайманих степах
Спочивала Україна
В золотих, дитячих снах.

Аналіз вірша “Україна в старовину” Олеся

«Україна в старовину» — це друга поезія з циклу віршів «Княжа Україна», що звучить, як гімн первозданно-незайманій природі України, її пишній, начебто казковій, красі й величі річок і озер, первісних птахів та тварин. У вірші показані неквапливі картини зміни поколінь лісів, які вмирали самі по собі, на їхніх могилах проростали нові рослини та дерева, і все це відбувалося так, як хотіла сама природа, без руйнівного втручання людини.

Тема твору — показ розмаїття флори і фауни прадавньої України. Головна думка: нагадати нащадкам про минуле природне багатство країни, заклик любити природу. Прямо висловленої думки про те, що зараз вже втрачено оту різноманітність тварин «кози, тури, олені, вовки, кабани, ведмеді», дерев «велетенські граби, вільхи, сосни, явори, дуби», та птаства «гусей, качок і чапель», у вірші немає, але тонким натяком звучить пересторога: потрібно не нищити бездумно красу й багатство навколишнього світу, а обережно і з любов’ю ставитися до дарів землі. Адже природа — це не лише джерело засобів для існування, але й невимовна краса, яку багато хто з сучасників просто не помічає.

Завдяки численним художнім засобам, використовуючи зорові та слухові образи, Олександр Олесь ніби намалював картину словами про далеке минуле. Він показав прадавню українську землю в усій своїй неосяжності, що передано багатьма оригінальними епітетами та порівняннями. Поема — картина в словах про давні до-київські та Києво-Руські часи. Малюнки живої природи передано епітетами: ліс «густий, дрімучий, темний», «споконвічний»; потоки «смарагдові», степи незаймані, граби «велетенські», спів «ніжний», рев «дикий», вони одразу породжують в уяві неспокійний і водночас незмінний ритм тогочасної природи і природних стихій. Той час, коли «спочивала Україна в золотих дитячих снах», коли тільки зароджувалась історія великої держави. Риторичне звертання до степу: «Де початок, де твій край?» символізує неосяжність просторів тогочасної землі та палку любов автора до рідного краю.

Поезія насичена образами, які викликають у читача відчуття особистої присутності у дрімучих лісах: «все кругом жило, змагалось», «вітер на шовкових струнах грав». Автор намагався показати природу як істоту, яка теж наділена розумом, використовуючи персоніфікацію: «ліс дивився і шумів», «трави припадали до землі», степ зимою «спав», закликаючи людину ставитися до природи, як до живої істоти, наділяючи її людськими рисами та вчинками, хотів, щоб нащадки зрозуміли і порівняли, якою багатою та щедрою було довкілля та берегли сучасну природу.