Повертається з походу
І рідний Київ Святослав —
Скільки здобичі привіз він
І невольників забрав!
Криком всі його стрівають,
Квіти кидають йому:
“Слава, слава Святославу,
Слава лицарству всьому!”
Та не довго забавлявся
Після бою Святослав.
Рано вдосвіта вставав він
І опівночі лягав.
І коли в своїй державі
Він тривалий лад завів,
Він до матері звернувся:
“Мати, син твій відпочив,
Хоче син твій Україні
Щастя й долю принести.
Не розгнівайся на його
І в новий похід пусти.
Мед несе Дунай широкий,
Дно Дунаю — золоте,
А на березі, як квітка,
Переяславець цвіте.
Греки злото шлють до його,
Угри — коней табуни,
Чехи й ляхи сріблом, крамом
Навантажують човни.
Там я, мати, ставши паном,
Не боятимусь біди…”
І замислилась княгиня,
І сказала: “Що ж, іди!..”
І, зібравши десять тисяч
Найміцніших вояків,
Святослав Дніпром на південь,
На Болгарію поплив.
Далі військо він степами
Серед спеки, серед злив,
Буг зустрів, Дністер широкий —
І обидва переплив.
Довго, довго йшов степами.
Ось уже й Дунай блищить,
І, як писанка, на горах
Переяславець стоїть.
Бачать: замкнуті ворота,
Тихо, пусто навкруги,
Наче з міста повтікали
Чи сховались вороги.
Ждали наступу болгари,
Ждали наступу дарма.
“Святослав не наступає:
Мабуть, сил в його нема!”
І пішли йому назустріч,
Стали битись вояки…
Вже, здавалось, Святослава
Захиталися полки,
Вже не так мечі рубають,
В’яне пісня бойова…
І із уст у Святослава
Вириваються слова:
“Вояки! Ім’я свого ми
На наругу не дамо,
Як судилося нам вмерти,
То, як лицарі, вмремо!”
Загриміли знову сурми,
Полилася знову кров…
Святослав, як лев, боровся,
І нарешті поборов.
Святослав, як лев, боровся,
І тому він поборов,
З переможними піснями
В Переяславець ввійшов.
Хто готов за край, за волю,
Скласти голову свою,
Той бував, і є, і буде
Переможцем у бою.
