І довідались про злочин
І князі, і вояки…
Але проти них злочинець
Вже веде свої полки.
Святополк, поляки, угри
Творять спілку з ним одну,
Хочуть знову розірвати
На шматки Галичину.
Ростиславичі боролись
І побили ворогів,
Володар розбив Давида
І Василька увільнив.
І сліпий, слабий Василько
Їде верхи на коні,
Вже не вгледить він ніколи
Сонця в рідній стороні.
І угледіли Василька
Перед боєм вояки…
І з сліпих очей Василька
Полетіли блискавки.
І, зворушені без краю,
Затаївши в серці гнів,
Вони кинулись з мечами
І розбили ворогів.
Довелось також і уграм
Під Перемишлем в боях
Ростиславичам лишити
Безліч трупів на полях.
Довго, довго потім угри
З жахом згадували бій,
Довго, довго дивувались
Нашій силі бойовій.
І не зважувались знову
Підступати до Карпат,
Не топтали більше поля,
Не палили наших хат.
Тільки іноді поляки
Долетять до наших меж
І назад! Сторожа пильно
Оглядала землю з веж.
Рюрик вмер. Галичиною
Правив тільки Володар,
Правив мудро, не боявся
Ні поляків, ні мадяр.
Жив при ньому і Василько
І все скаржився йому:
“Ах, навіщо це нещастя,
Відкіля воно й чому?
Не напивсь моєї крові,
Ще і ляхам віддавав,
Та хіба ж, Давиде лютий,
Я з братами воював?
Ні, мені колись світила
Інша сонячна мета,
Та закрила всі дороги
І всі сонця сліпота.
А хотів я звати тюрків,
Печенігів і братів:
Разом знищити навіки
Хитру Польщу я хотів.
І, зміцнивши Україну,
Знов на половців іти…
Не судилось довершити,
Досягти мені мети.
Вік минув… Труна чекає
І тебе вже, і мене, —
Хто ж, скажи, мети ясної
Із нащадків досягне?”
Дві викопують могили,
Два обтесують хрести:
Два брати жили братами
І умерли, як брати.
