Раз веселі, милі діти
На лужку зривали квіти,
Коли — зирк! Аж вовченя…
Так завбільшки з кошеня.
Діти вгледіли, спинились,
З вовченям розговорились,
Звідки, хто воно, чиє,
І чи мама в його є.
Вовченя їм розказало,
Як воно само гуляло,
Як за ним погнавсь їжак,
Як він хрюкнув… просто жах!
Розказало, як тікало,
Як сюди, на луг, попало,
І тепер не знає, де
Свою голову складе.
Залилось мале сльозами:
“Хочу, хочу в ліс до мами!
Але там їжак мене,
Мабуть, знову нажене!”
Стали діти розважати,
Дрібні сльози утирати:
“Та не плач-бо, не журись,
Краще в поле подивись!”
Зирк! Аж в полі, у пшениці,
Очі блискають вовчиці.
“Мамо! матінко моя!” —
Тільки чулося здаля.
