Як пес голодний, кинутий і гнаний,
Блукаю я по вулицях чужих…
Сміється з мене жах, глузує, невблаганний,
З думок сполоханих моїх.
Сміється цілий світ… Мовчать спокійно друзі,
Вмира без відгуку мій крик,
Іду кудись в сльозах, в ганьбі, в нарузі.
За роки я до всього звик.
А сни вночі, як яструби прокляті,
На частки душу рвуть… Встаю,
З кутка в куток ходжу у темряві по хаті
І втому, змучений, ловлю.
Впаду, і ніжно тихий, дивний сон злітає:
Далеко все — і сльози, і ганьба…
Мене хтось піснею широкою стріває,
І квітки кидає захоплена юрба.
