А хто на світі без долі вродиться,
Тому світ марне, як коло точиться.
Літа марне плинуть, як бистриє ріки,
Часи моподиє, як з дощу потоки.
Все то марне міняєт.
Ліпше би ся било нікди не родити,
Нижли мізерному на сем світі жити,
Албо, вродившися, скоро в землі гнити,
Щоби бездольному на світі не жити.
Нехай жалю не буде.
Ей, доле ж моя, где ти в той час била,
Коли моя мати мене породила,
Же мя тепер в світі ні в чом не ратуєш?
Тілько той пануєт, кому ти голдуєш,
А я, бідний, думаю.
Куди повернуся, не маю радості,
Тілько в очах сльози, а в серцю жалості.
Вийду межи людей, стою та думаю,
Що люде гуляют, як риба в Дунаю.
Ах, тяжкий мой жалю.
Сам же я не знаю, що маю чинити,
Як мні, мізерному, на сем світі жити.
Коли би мені крила орловиє міти,
Полетіл бим долі где своєй глядіти
На чужиє сторони.
Ах, світе марний, ти щастям керуєш,
Єдного міняєш, другого даруєш.
Інших людей садиш в дорогіє шати,
А другіє водиш в нестерпимих латах,
Рани серцю задаєш.
Ніхто чоловіка в нещастю не знаєт,
Коли он в кишені нічого не маєт.
А хочай би бил і честного рода,
Як не маш в кишені, запевне незгода,
Хоч би бил наймудріший.
Де ж ся чоловіку в нещастю подіти,
До кого он маєт главу приклонити?
Хоч інший пануєт, а не порятуєт
Не тілько чужина, але і родина
При нешасной годині.
Єст такії люде в світі, що нендзи не знают,
Вродившися в щастю, в том же умирают,
А іншії з роду фортуни не мают,
Хоч найболше жиют — розкоші не знают
Аж до смерті своєї.
Рожниє мови о мізерном мают,
Котриї на світі нендзи не знают.
Коли прийдет вбогий где межи багати,
Зараз єден з другим почнутся зглядати,
В каждом слові осудят.
Пойду я, мізерний, фортуни шукати,
В якой она страні, коли би мог знати.
Як в мене фортуна, мізерного, буде,
В той час мене всюди будут знати люде,
Куди я повернуся.
А все ж то фортуна тоє справуєт,
Кому она служит, той завше пануєт.
Кто фортуну маєт, кождий того знаєт,
А на мізерного як звір поглядаєт,
Єще ся наругаєт.
Да що ж за утіха в світі чоловіку,
Коли марне тратит літа свого віку.
Чи ж то мені сам Бог тоє уручаєт,
Же ся надо мною так велми знущаєт
Нещаслива година.
А єдного німаш, що мні жичливий,
Щоби мя порадил в нещасной годині.
І сам я не знаю, до кого я маю
Свой жаль уносити, би мя мог утішити
В тяжкім моєм жалю.
Ласкав ест Бог в небі, усім тим керуєт,
Чей ся надо мною хочай раз змилуєт.
Коли мені сам Бог ісхощет що дати,
Не даст надо мною велми ся знущати
В нещасливой годині.
Смутне ж моє серце нігди ся не втішит,
Тілько власне все жаль тяжкий рани сушит.
Німаш жадной хвилі, щоб мні послужило,
Щоб ся моє серце хоць раз утішило.
За вік би мені стало.
Крвавиє сльози з очей моїх плинут,
Хоч би на один час, то не перестанут.
Плачут мої очі, серцем своїм тужу,
Же я ні от кого радості не вижу.
Як же мні не тужити?
Ізмилуйся, Боже, прошу, до Тебе волаю,
Я в Тобі надію тілко єдном маю.
Боже з високості, не дажд больш жалості
Мені мізерному, в світі бездольному.
Навіки Тя буду хвалити.
До 1737
