Був червень.
Сонце у вікно.
Коли за містом блисне,
Я прислухавсь: чого воно?
Чи так, а чи навмисне?
Гриміла битва вдалині.
Вдягнув шинелю сіру.
Ти владно мовила мені:
— Настрой, поете, ліру.–
Креснувши звуків голосних,
Пішов по рідних селах
Смішить похмурих і сумних,
Печалити веселих.
Був листопад.
Ударить грім,
Не прислухався — де це.
А словом надихав своїм
Захисників Одеси.
Поет — не той, що без кінця
Співа про руту-м’яту.
Поет — що рухає серця
На помсту і розплату.
Кому виплачують за спів
Фашистів злою кров’ю,
Зненавистю до ворогів,
До матері – любов’ю.
Аж ось і грудень.
Дні в огні.
Не думав — відкіля це.
Не грім гримить удалині,–
Тріщить фашистська наці.
Тріщить! І з нею заодно
“Новий порядок” трісне.
Вже знають всі: чого воно,
Над ким погибель висне.
Уже на захід я іду
З відважними братами,
Ламаєм горе і біду,
І пісня — завжди з нами.
І, може, душу я свою
Не донесу до миру,
То знай, що в першому бою
Свою настроїв ліру.
1942
