Ми вдвох читаємо твої листи.
Я думаю, що ти не будеш проти.
Він часом сум од серця відвести
До мене зайде із своєї роти.
Коли загляне, а листів нема
(Я з ними не ховаюся від нього),
В його душі, як і в моїй, — зима.
Хоча б здавалось: що йому до цього?
Який би в душу смуток не запав,
А прийде лист — радіємо обоє.
“Неначе, — скаже,– вдома побував,
В коханої рідні під Лозовою…”
В годину наших фронтових тривог
Хотів би я людський порушить звичай,
Прошу тебе:
люби ти нас обох,
Одного з нас не бачивши і в вічі.
Люби, аж поки на його вустах
Усмішки не побачимо ясної,
Аж поки не отримає листа
Від милої,
яка під Лозовою.
1943
