К. М.
Чого лишень не звідали з тобою,
Та вірили у день цей недарма…
Ми зимували серед поля бою,
А то була не пушкінська “Зима”:
“Мороз и солнце. День чудесный…
Пора, красавица, проснись”…
Впадеш в замет — мерщій повинен встати,
А встать не можеш — б’ють по нас відтіль.
І ти повзеш, щоб звідти вибить ката,
Щоб з флангу взять фашиста на приціл.
А ти повзеш…
Та ось на півдорозі
Тебе помітили,
стріляють по тобі.
Згадаєш матір босу на морозі,
Повішеного батька на вербі.
Згадаєш юність у веселім краї,
Коханих друзів,
гомони весіль.
І чуєш —
лють до серця підступає,
Велика лють
і невимовний біль.
І ти ідеш,
хоча й вогонь із дзота,
Хоча, можливо, жде тебе загин.
Та ось в село прорвалася піхота,
А з нею й ти,
землі цієї син.
Багато втіх я знав в своєму краї,
Де жив
і славив рідні небеса.
Але відради вищої немає —
Жить на землі,
яку звільняєш сам!
