Спиняючись, поволі йшла,
Ішла на гору на Чернечу,
І постать згорблену, старечу
Ховала вранішня імла.
Там, у землі, у домовині,
Лежить Кобзар,
Лежить Тарас,
Хто в очі їй колись не раз
Був задивлявся, мов дитині.
Коли згадала, як спитав:
«Скажи, чи підеш ти за мене?» –
Забилось серце їй шалено,
Немовби дзвін закалатав.
Чому Тарасові слова
їй пригадалися на схилі?
Вона, вже сива удова,
Була і вчора на могилі.
Вона приїхала сюди
Із Петербурга, із столиці.
Хотіла прахові вклониться,
А їй сказали:
Не ходи! –
Та, поки вибралась на гору,
Вже знав могильний сторож-дід
Про той небажаний прихід.
Прийшла, Ликеро, ти не в пору,
Іди собі… –
Куди ж іти?
Як далі хрест тяжкий нести?
Вже скільки літ, як він помер,
Що відшуміло – не вернути.
Та люди їй ще і тепер
Не можуть давнього забути.
Простить не можуть, що вона
Тарасові не стала другом.
Оце і вся її вина.
А далі що?
Зійшлася з другим…
Світало.
Гинула імла.
Іде Ликера до могили.
А їй назустріч дід похилий:
Іди собі… Чого прийшла?-
Вона іде і прийде знову
В одвічнім смутку і журбі,
І чутиме ту саму мову:
– Чого прийшла? Іди собі…
