Хто б подумав, що горда вічність
Прийде в гості до нас тривалістю,
І без стуку в мій дій прилізе,
І почне по роялю бігати,
Так незграбно по білим клавішам
Чорні плями розлуки ставити.
І надуманий розлад пам’яті
Без вагання собі припише,
Щоб збрехати: “Забула, вибачте,
Що у когось душа скалічена”.
Хто б подумав про розлад вічності,
Про убивство моє тривалістю,
І про серце, що плаче розлукою,
Якби все це насправді трапилось.
