Діброва смутная вже листячко ронила,
Додому у журбі клонилася чолом;
Зима, скрадаючись, повіяла крилом
І снігом — біллю білою — її покрила.
Дібровонька тоді, шумлячи, зголосила:
«О зимо! Не лякай безрадісним кінцем!
Не покривай мене холодним тим вінцем,
Нехай моя лишає ще краса і сила!
Най гордим поглядом іще я подивлюсь,
Нехай у світлі багряниця ще палає,
Най світлом сонячним востаннє я нап’юсь
І пташка хоть одна ще заспіває!»
І перший сніг на вітті розтопивсь,
Неначе слізьми гіркими поливсь…
