Кобзарю наш! Хвали не треба
Твоїм пісням, твоїм думкам.
Немов зоря з ясного неба
Вони піввіку сяють нам!
Та ще ясніш зоря блискуча
Твоєї слави засія,
Коли згадать, яка живуча
Була та думонька твоя:
Ти не позбувсь думок юнацьких,
Не одцуравсь ні в полоні,
Ні в диких нетрах азіацьких,
Де довгі роки йшли сумні…
О, часто думка молодая
Промінням грає, як зоря,
Немов прудка орлиця тая,
Під хмари високо ширя;
Та роки йдуть… весна минає
Тих молодощів золотих,
Життя багато навіває
Розчарування, дум смутних…
Холоне серце, гасне мрія,
Як сонце в хмарних небесах,
Зникає смілива надія,
Замість одваги — в серці страх…
І коли думка-жалібниця
Колишні пориви згада —
Юнацьких років зоряниця
Встає журливая, бліда:
«То був весняний шум потока,
То безрозумний ряд химер,
То мрії помилка глибока,—
Пора одуматься тепер!..»
Юнацька мрія одвернеться,—
Іде других шукать вона…
Душа ж холодна зостанеться,
Як пустка кинута, сумна…
Не дай господь дожить до того,
Щоб віру щиру загубить,
Позбуться пориву святого,
Руками думку задавить!
Кобзарю наш, почуй благання
І жить навчи нас так, як ти:
Щоб найсвятіші поривання
Аж до могили донести!
