Широким помахом крил дужих своїх
Високо піднісся орел сизокрилий,
Все вище та вище до хмар золотих,
Та й хмари високі його не спинили.
Злетів він над хмари й гукнув відтіля:
«Гей, хто ще зо мною? до сонця полинем!»
Та поклик могутній хоч чула земля, –
Ніхто не озвався за кликом орлиним.
А сам він ще вище тоді полетів,
Аж поки зовсім од землі заховався;
Він дихав повітрям надхмарних країв,
На сонце дивився і в світлі купався.
І рвався ще вище, але вже не міг:
Не стало ні сили, ні крилам підпори.
І смуток великий орел переміг,
І тихо спустивсь на високії гори.
Тоді зрозумів він, що син він землі,
Що буде навіки до неї прикутий;
Але його небо манило здалі,
І вічно про його не міг він забути.
І в час, як нудьга обгортала його,
Як гидко ставало на землю дивитись,
Летів він за хмари до сонця свого,
Щоб ясним промінням на волі напитись.
А втомлений — знову на землю сідав,
На гору високу, край темної кручі,
І другим створінням земним повідав
Про небо, про сонце, про зорі блискучі.
